Merci à Natalia pour cette belle rencontre et merci à elle de nous raconter tout son parcours jusqu’à aujourd’hui.
Je m’appelle Natalia K., je viens de Kiev. Le 10 mars 2022, je suis arrivée au Puy-en-Velay avec mon plus jeune fils Alexandre. Il avait alors 17 ans, mon mari, après plusieurs jours d’attentats à Kiev et des premières victimes, m’a demandé de quitter l’Ukraine avec lui, craignant pour nos vies. Mon fils aîné Dmitry, il a 26 ans et mon mari Eugene vivent et travaillent à Kiev.
Je n’ai pas beaucoup voyagé avant la guerre et je n’étais jamais allée en France auparavant. Quand la guerre a éclaté, nous sommes immédiatement allés en Pologne. Il y avait déjà beaucoup de réfugiés d’Ukraine et il était difficile de trouver un logement et du travail… C’est pour cette raison que j’ai décidé d’aller plus loin, mais je ne savais pas exactement où. J’ai lu sur Facebook un post d’une Ukrainienne installée depuis longtemps à Craponne et venue emmener ses proches en France. Elle a apporté l’aide humanitaire de France à Poznan pour les Ukrainiens, nous a emmenés en Auvergne et a trouvé un logement temporaire. J’ai décidé d’y aller et je ne l’ai jamais regretté.
Nous avons été chaleureusement accueillis à Craponne et nous avons aidé à rédiger les documents français de protection temporaire. Tout le monde autour a exprimé sa solidarité avec l’Ukraine et son soutien. Nous avons été hébergés chez elle par une belle et gentille française de Chomelix, Josette. Elle et sa fille Corinne et son mari Hervé nous ont traités comme des membres de la famille. Ils ont aidé à faire entrer Sasha (Alexandre) dans un lycée, à trouver un logement et un emploi.
Travailler à la Régie de Quartiers n’est pas du tout mon travail en Ukraine, mais ce n’est pas difficile pour moi de le faire, car ils me traitent très bien ici. En Ukraine, ma passion pour la photographie s’est transformée en métier. Ici, je continue à prendre des photos… mais tous mes rêves sont liés à l’Ukraine et dès la fin de la guerre, je voudrais rentrer chez moi. Mais je n’oublierai jamais toutes les personnes que j’ai rencontrées en France. Je me souviendrai de votre pays non seulement pour ses beaux paysages, mais avant tout pour ses gens aimables.
Дякуємо Наталія за цю чудову зустріч і дякую їй за те, що вона розповіла нам усім про свій шлях до сьогодні.
Мене звуть Наталія К. я із Києва. 10 березня 2022 року я приїхала до Ле Пії зі своїм молодшим сином Олександром. Йому тоді було 17 років, тому мій чоловік після кількох днів атаки на Київ та перших жертв попросив мене виїхати з ним з України, побоюючись за наші життя. Мій старший син Дмитро, йому 26 років і мій чоловік Євгеній живуть і працюють у Києві.
Я небагато подорожувала до війни і у Франції раніше не була. Коли почалася війна, ми поїхали до Польщі. Там уже було дуже багато біженців із України і було складно знайти житло та роботу. З цієї причини, я вирішила їхати далі, але не знала, куди саме. Я прочитала у Фейсбуці пост українки, яка вже давно живе у Крапоні та приїхала, щоб забрати своїх рідних до Франції. Вона привезла до Познані для українців гуманітарну допомогу з Франції, запропонувавши свою допомогу у пошуку житла. Я вирішила поїхати і жодного разу про це не пошкодувала.
У Крапоні нас дуже тепло зустріли і нам надала притулок у своєму будинку в Шомлі прекрасна і добра француженка. Її звуть Жозет.
Вона та її донька Корін зі своїм чоловіком Ерве приймали нас як рідних. Допомогли оформити Сашка в ліцей, знайти окреме житло та роботу.
Робота в Режі де Картьє зовсім не схожа на мою роботу в Україні, але мені не складно її виконувати, бо до мене тут дуже добре ставляться. В Україні моє захоплення фотографією стало моєю професією. Тут я продовжую фотографувати, але всі мої мрії я пов’язую з Україною. І як тільки закінчиться війна, я хочу повернутися додому. Але я ніколи не забуду всіх тих людей, яких зустріла у Франції. Ваша країна запам’ятається мені не лише красивими краєвидами, а насамперед добрими людьми.
Par MC
